Сім чудес Вінниччини

Тип видання: Альбом

Вінницька земля неосяжна і родюча, вабляча затишною прохолодою лісів, тихими плесами ставків, величчю народного духу і щирістю людських сердець. Чи є ще на світі місце, де так проникливо-ніжно ллється журлива пісня, де спів соловейка заколисує теплими спогадами і душа лине до неосяжних висот буття людського? Вінниччина виплекала і подарувала світові видатних особистостей, які своїми зусиллями і талантом прославляють цю одухотворену землю. А барвисті сторінки історії нашого краю «розповідають» про знахідки трипільської культури, зброю скіфів і золото сарматів, пам’ятки козацької доби. Окрасою Вінниччини є унікальні історичні, архітектурні, природничі пам’ятки, духовні святині, однак далеко не всі вони достатньо відомі в Україні та за її межами.

У 2007 р. Вінницькою обласною радою з метою популяризації нових туристичних маршрутів по Східному Поділлю проведено конкурс «Сім чудес Вінниччини» і відзначено найяскравіші шедеври вінницького краю, створені природою та працею і натхненням людини. Ще двадцять одну унікальну пам’ятку відзначили у номінації «Перлини Поділля».

У 2008 р. за результатами конкурсу «Сім чудес Вінниччини» Вінницьким обласним краєзнавчим музеєм було створено пересувну виставку, яку вже оглянули більше 500 тис. чол. Вона експонувалась у Севастополі (до 225-ї річниці заснування міста), на фестивалі «Подільські Шешори» у с. Воробіївка Немирівського району, на Всеукраїнській виставці «Україна туристична» у Києві (до Всесвітнього Дня туризму), на ІІ Всеукраїнському музейному фестивалі у Дніпропетровську, в приміщенні клубу Кабінету міністрів України на презентації Вінницького земляцтва, у Сташеві (Польща) під час фестивалю «Дні України в Польщі», під час заходів, приурочених до 80-річчя Вінницької області, у музеях та учбових закладах краю.

Виставка викликала зацікавленість глядачів — з інших міст і країн, а також жителів Вінницької області, для яких інформація про пам’ятки рідного краю стала свого роду відкриттям. Матеріали конкурсу ввійшли до репрезентаційних видань — буклету і альбому «Сім чудес Вінниччини». Альбом, розповсюджений серед представників районних і сільських рад, закладів культури та бібліотек області, наукових і навчальних закладів міста, одержав схвальні відгуки громадськості і засобів масової інформації.

Цікаві текстові матеріали, написані барвистою, живою мовою, художні фотографії та влучні ілюстрації привертають увагу та викликають живий інтерес до презентованих пам’яток, серед яких Браїлівський Свято-Троїцький жіночий монастир; унікальна православна святиня, наш «Подільський Афон» — Лядовський скельний монастир; Шаргородська синагога — архітектурна перлина єврейської громади Поділля; визначна пам’ятка класицизму — палац родини Потоцьких у центрі м. Тульчин, побудований за проектом французького архітектора Лакруа. Чимало вінничан і гостей області відвідують заповідник «Буша» на Ямпільщині, перші об’єкти якого датуються ще ІV тис. до н. е. Мовчазною величчю вражають туристів Великі вали Немирівського городища. Об’єктом паломництва вітчизняних і зарубіжних екскурсантів є музей-садиба Миколи Івановича Пирогова — геніального хірурга і громадського діяча, де відтворено атмосферу часів видатного вченого.


Браїлівська скарбниця

Місцезнаходження: смт Браїлів Жмеринського району

Браїлів — одне з найдавніших поселень на Поділлі. Серед пам’яток містечка найвідоміші Свято-Троїцький жіночий монастир (ХVІІІ ст.) Української Православної Церкви та палац родини фон Мекків (ХІХ ст.), де відкритий Державний музей великого композитора Петра Чайковського і меценатки Надії фон Мекк. Найвища будівля старого Браїлова — це колишній парафіяльний костел Святої Трійці (1879).

Свято-Троїцький жіночий монастир (1767–1778) побудований коштом Ф. Потоцького як монастир католицького ордену тринітаріїв у вигляді цегляної тринавної базиліки з двоярусною дзвіницею. Інтер’єр розписав у 1787 р. віденський художник Й.Прагтль (розписи не збереглися). Після 1830 р., коли монастир став православним, розписи у стінних нішах виконав Є. Осмоловський. Келії монастиря двоповерхові, цегляні. У ХІХ ст. була зведена брама зі службовими приміщеннями.

На території розташовані також господарські будівлі, сад, городи. У монастирі є свої шановані ікони — Браїлівської Почаївської Божої Матері, Браїлівської Ченстоховської Божої Матері, Божої Матері Троєручиці, написані на Афоні на початку ХІХ ст. На поклоніння іконам сюди йдуть численні прочани. Є в обителі і ковчежець з мощами святих.

Палац родини фон Мекків зведено наприкінці 60-х років ХІХ ст. Під час Другої світової війни він був зруйнований, але згодом відновлений. Частково зберігся чудовий ландшафтний парк, де зростає близько 45 видів дерев і чагарників, а величні липи та граби пам’ятають події минулих століть.

Сьогодні у палаці розташований музей П.Чайковського і Н. фон Мекк, колекція якого нараховує майже 2 000 предметів. Експозиція присвячена перебуванню П.Чайковського у Браїлові. Видатний композитор вперше прибув сюди 17 червня 1878 р., уподобав це місце і приїздив ще чотири рази впродовж двох наступних років. Тут він написав і присвятив Браїлову п’єси для скрипки та фортепіано «Воспоминание о дорогом месте», створив романси (найвідоміші — «Средь шумного бала», «То было раннею весной», «Серенада Дон Жуана»), закінчив оперу «Орлеанская дева».

Особливу увагу привертає «кімната-ліхтарик» — у минулому робочий кабінет Н. фон Мекк і П.Чайковського. В інтер’єрі можна побачити особисті речі меценатки, передані до музею її нащадками — меблі, музичні інструменти, письмове приладдя, тощо. У вітринах представлено оригінали музичних видань ХІХ ст.


Державний історико-культурний заповідник «Буша»

Місцезнаходження: с. Буша Ямпільського району

Історико-культурний заповідник «Буша» — єдиний у Вінницькій області, що створений за ініціативою місцевих органів влади у серпні 2000 р. Його площа — 6,68 га. На території та в охоронній зоні заповідника є близько десяти пам’яток археології, датованих ІV тис. до н. е.— VІІ ст. н. е., дохристиянський та християнський скельний храм V–ХVІ ст. з унікальним художнім рельєфом, залишки фортеці і підземних ходів ХVІ–ХVІІ ст. та міської ратуші ХVІ ст., цвинтар ХVІІІ–ХІХ ст.

Тут розташований також парк історичної скульптури, де щорічно відбуваються міжнародні пленери скульпторів-каменотесів «Подільський оберіг».

Найвідомішою пам’яткою Буші є залишки висіченого в скелі храму з унікальним художнім рельєфом. Відкрита пам’ятка в 1824 р. місцевим шляхтичем Ромуальдом Остоя-Овсяним, про що свідчить напис на самому рельєфі. Дослідження храму розпочав у 1883 р. професор В. Антонович. Саме з цього часу скельна знахідка стає відомою широкому колу науковців.

Рельєф зображує людину навколішки перед безлистим деревом, на одній з гілок якого сидить півень. За постаттю людини, на підвищенні, стоїть величний олень. У верхній частині рельєфу, майже посередині, вирізьблено прямокутну рамку з ледь помітними тепер залишками напису в чотири рядки, що, певно, пояснювали сюжет зображення.

На протилежній вертикальній поверхні скелі вибита ще у давнину ніша, яка використовувалась, ймовірно, для язичницьких приношень — туди могли ставити їжу та питво у посуді.

Понад століття точиться між дослідниками дискусія щодо часу виникнення рельєфу, змісту композиції, мистецьких традицій, що вплинули на його формування. Проте одне можна стверджувати беззаперечно: це мистецький твір, пов’язаний з традицією слов’янського народного різьблення.

У другій половині ХVІ ст. у с. Буша посередині мису, утвореного річками Мурафою і Бушанкою, почалося будівництво замку. Інженер Гійом де Боплан згодом стверджував, що бушанський замок мав 6 веж, і у кожній був свій пороховий льох. З’єднувались башти між собою підземними переходами. Над Мурафою замок здіймався, як орлине гніздо, на 30 м. До нашого часу від укріплень залишилися двоярусна кам’яна вежа, завершена шатром, і підвал. Замкова брама була у північній стіні, неподалік від двох спостережних башт (одна з них збереглась дотепер). Мури і башти замку відповідали всім вимогам тогочасної військової науки й були добре прилаштовані до вогнепального бою. Не випадково польські офіцери порівнювали бушанські укріплення з фортифікаціями Кам’янця. На початку XVII ст. Буша отримала статус міста. У 1629 р. тут зареєстровано понад 2 000 мешканців, це був досить великий населений пункт брацлавського Подністров’я.

18–20 листопада 1654 р. під містечко підійшли війська С. Потоцького і С.Чарнецького та взяли замок в облогу. Польським жовнірам вдалося винищити більшість нечисленної козацької залоги. Однак, коли замок майже перейшов у їхні руки, вдова вбитого козацького сотника Завісного Мар’яна підпалила пороховий льох, висадивши в повітря себе, залишки залоги й чимало нападників. Ці події відображені у повісті українського письменника М. Старицького «Оборона Буші». У ті трагічні дні місто перестало існувати, його відродження затягнулось на ціле століття, а бушанський замок вже ніколи не відбудовувався.

Буша славна також пам’яткою природи загальнодержавного значення «Гайдамацький яр» загальною площею 96 га. Місцина розташована в долині річки Бушанки, на межі Чернівецького та Ямпільського районів. Колись тут був великий ліс з красенями-дубами. Дерева, що залишилися з тих часів, мають власні імена (Дідусь, Громовик) і взяті під охорону держави. Сучасну назву пам’ятка отримала на зламі ХVІІІ ст. завдяки подіям, які ввійшли в історію України як Коліївщина.

Гайдамацький яр — унікальний геологічний ландшафт: в цьому місці річка розрізала товщі вапняків, сланців та пісковиків різних епох на глибину 120 м. Вивітрене каміння має оригінальні і виразні форми колон, стовпів, чудернацьких тварин і міфічних образів.


Історико-культурний центр духовності та злагоди

Місцезнаходження: м. Шаргород

Виникнення Шаргорода пов’язане з ім’ям відомого польського політичного діяча і мецената Яна Замойського (1542–1605). Замойський отримав блискучу освіту, цікавився наукою, мистецтвом. За його діяльної підтримки зведено на польський трон Стефана Баторія і Зигмунта ІІІ Вазу. Ревний католик, він був прибічником релігійної толерантності.

Грамотою від 26 березня 1579 р. Стефан Баторій доручив йому звести укріплений замок, щоб убезпечити край, який знелюднів від безперестанних набігів татарських орд, і заснувати на пустках нові поселення. Король звільняв майбутніх новоселів від податей на двадцять років.

Підшукуючи місце для замку, в якому б жителі могли ховатися від нападу з півдня, Замойський вибрав високий мис, утворений річками Мурашкою і Ковбасною (мисові укріплення були тоді вельми поширені). Фортеця отримала назву «Шаргород» на честь Флоріана Шарого, родоначальника Замойських. Об’єднавши свої подільські маєтності, Замойський почав їхню колонізацію. З його дозволу в Шаргороді оселилися євреї. Нові населені пункти він приєднав до Шаргородщини, до якої входили 2 містечка та 20 сіл.

Ним було засновано костел св. Флоріана Шарого (1595), зруйнований під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648 р., відбудований у 1717 р. Костел зведено у стилі бароко з каменю і цегли. У плані це тринавна чотиристовпна базиліка. Головний фасад увінчаний барочним фронтоном. В інтер’єрі збереглися чотирнадцять горельєфних композицій ХІХ ст., дві дерев’яні поліхромні скульптури ХVІІІ ст. та різьблена кафедра ХVІІІ ст. На склепіннях і стінах східної частини залишився живопис, виконаний у 1895–1899 рр. і розчищений у 1963 р. Головний вхід вирішений у вигляді трьохпролітної арки, також прикрашеної барочним фронтоном.

Далеко за межами України відома Шаргородська синагога, збудована у 1589 р. Вона входила в оборонну систему міста. Це одна з найкращих архітектурних пам’яток єврейської громади Поділля. Товсті стіни, високий ренесансний атик з фігурними зубцями та маленькими декоративними баштами по кутах, рідко розставлені великі вікна надають синагозі своєрідного вигляду.

Під владою турків протягом 1672–1699 рр. споруда використовувалася як мечеть. На початку ХVІІІ ст. синагога була ґрунтовно реконструйована, набула другий поверх західної прибудови, дещо змінила пропорції головного об’єму будівлі. У ХVІІІ–ХІХ ст. на другому поверсі західного нартекса розташовувалося приміщення для жінок (дерев’яна галерея, яка не збереглася). Молитовний зал має типове для кінця ХVІ–ХVІІІ ст. просторово-планувальне рішення. В центральній частині, під куполом, високо піднімалася на кам’яному цоколі біма з різьбленими дерев’яними бильцями. Наприкінці ХІХ ст. в центрі фасаду прорубали головний вхід. У 1930-х рр. синагога була закрита, а будівля передана сокоморсовому заводу.

Миколаївський монастир у Шаргороді зведений у ХVІІІ ст. Нині він є пам’яткою різночасових споруд і складається з Миколаївського собору, прибрамного корпусу з дзвіницею, братського корпусу з Михайлівською церквою, кутової башти і господарського корпусу. Спочатку монастир містився в с. Калинівка поблизу Шаргогода, в кінці ХVІІ ст. зруйнований турками і до 1715 р. перебував в руїнах. Відбудований як василіанський монастир та біля 1748 р. перенесений з села до міста, а після 1795 р. обернений на православний монастир св.Миколи.

При монастирі у 1797 р. відкрита семінарія, яка проіснувала до кінця ХІХ ст. У цьому духовному училищі навчалися майбутні українські письменники С. Руданський і М. Коцюбинський.

В центрі монастирського подвір’я височіє величний Миколаївський собор (1829) — будівля з чотирьохколонним портиком, що увінчується трикутним фронтоном. В інтер’єрі зберігся настінний розпис.


Національний музей-садиба М. І. Пирогова

Місцезнаходження: м. Вінниця

У південно-західній частині Вінниці є музей-садиба Миколи Івановича Пирогова — видатного лікаря і вченого, творця воєнно-польової хірургії, педагога і громадського діяча.

М. Пирогов — автор багатьох наукових праць та трактатів, що увічнили ім’я вченого: «Аннали», «Повний курс прикладної анатомії тіла людини», «Патологічна анатомія азіатської холери», «Основи загальної воєнно-польової хірургії» та багато інших. В останні роки життя писав мемуари «Щоденник старого лікаря…». Чотири рази Російська Академія наук присуджувала йому Демидівську премію.

Чверть століття М. Пирогов жив і працював в Україні. У 1861 р., подавши у відставку з посади попечителя Київського навчального округу, Микола Іванович оселився в садибі Вишня, де пройшли останні двадцять років його життя. Тут він продовжував активну наукову і громадську діяльність, зокрема створив першу на Поділлі сільську лікарню та збудував аптеку, де за рецептом з позначкою «для бідного» ліки відпускалися безкоштовно.

Пирогов помер у Вишні 23 листопада 1881 р. від ракового виснаження. Доктор Д.Виводцев з Санкт-Петербургу забальзамував його тіло, яке 24 січня 1882 р. перенесли до усипальниці, збудованої дружиною Миколи Івановича. У 1885 р. над усипальницею зведено церкву за проектом київського архітектора В. Сичугова.

27 жовтня 1944 р. уряд вирішив увічнити пам’ять М. Пирогова, створити у садибі музей і зберегти останки видатного хірурга. 9 вересня 1947 р. відбулось урочисте відкриття музею. Через 65 років після смерті Пирогова здійснена ребальзамація його тіла, яку відтоді повторювали періодично співробітники Науково-дослідної лабораторії МОЗ СРСР (Москва).

Музейний комплекс набув світової слави, його відвідало більше 7 млн осіб з 169 країн світу. Нині він належить до найважливіших об’єктів культурної спадщини України і занесений до Державного реєстру пам’яток історії та архітектури національного значення. Його парк є також пам’яткою садово-паркового мистецтва. На головній алеї музею-садиби відновлено аптеку з інтер’єром та обладнанням пироговського часу. Воскові фігури відтворюють епізоди діяльності видатного лікаря на Поділлі. У музеї проходять виїзні сесії Академії медичних наук України, Пироговські читання, з’їзди, наукові конференції.


Немирівське городище — Великі вали

Місцезнаходження: с. Сажки Немирівського району

Мовчазними, загадковими спорудами видніються в багатьох місцях Південного Побужжя земляні укріплення у вигляді валів і ровів. Вони і досі дивують своєю складною будовою, масивністю земляних насипів. Слугували вони не одному народові, використовувались переважно для захисту від нападу ворогів. Більшість з цих городищ виникла в VІІ ст. до н. е.

Одна з найвідоміших пам’яток України того часу — так зване Немирівське скіфське городище, або Великі вали. Воно датоване VІІ–VІ ст. до н. е., являє собою потужну захисну систему площею біля 100 га. Це вали заввишки 9 м і завдовжки по периметру майже 5 км. Річка Мірка ділить городище на дві нерівні частини. Майже в центрі огородженої валом площі, на високому північному березі річки, є особливе внутрішнє укріплення — так зване замчисько.

Територія городища вперше заселена в ІІІ тис. до н. е. племенами трипільської культури. Пізніше на цих теренах з’явилися скіфи-орачі, про яких писав Геродот (VІІ–VІ ст. до н. е.), та слов’янські племена уличів (Х–ХІ ст.).

Археологічні розкопки на городищі започаткував у 1909–1910 рр. С. Гамченко. В передвоєнні роки пам’ятку досліджував Г. Смірнов, в післявоєнні — Південно-Подільська експедиція Ленінградського відділення ІА АН СРСР під керівництвом М.Артамонова.

Вчені встановили, що основний вал насипаний в VІ ст. до н. е. На території городища виявлено житла-землянки, де знайдено чимало виробів з глини, кістки, рогу, бронзи та заліза. На замчиську була культова споруда — так званий «зольник», пов’язаний, вірогідно, з культом домашнього вогнища, та три поховання скіфського часу.

На території Немирівського городища вперше на Поділлі знайдена давньогрецька кераміка, що свідчить про торгові зв’язки місцевих племен з грецькими причорноморськими містами-державами.

У наш час саме тут відбувається зимовий фестиваль з лендарту «Аплікація духу» за участю українських, російських, польських та китайських митців.


Палац Потоцьких

Місцезнаходження: м. Тульчин

Однією з визначних пам’яток класицизму є палац родини Потоцьких в центрі Тульчина, побудований у 1782 р. за проектом французького архітектора Лакруа. Тоді споруду прикрашав напис: «Щоб завжди вільних і доброчесних був помешканням». До ансамблю входили власне палац, театр (перебудований), манеж, стайні (не збереглися), турецька лазня, оранжереї, службові і житлові приміщення, два бічні флігелі.

Планування палацу анфіладне. Архітектурне оздоблення інтер’єрів збереглося лише у головному вестибюлі. Широкі сходи ведуть на другий поверх, де були парадні зали. Деякі споруди садиби виходили фасадами на вулицю і належали до забудови міста.

Навколо ріс парк під назвою «Хороше», закладений у 1782 р. за проектом архітектора П. Ленро. У парку були ставки, канали, скульптури, фонтани.

В Тульчині родина мала ще один палац, значно менший. Обидва палаци Потоцьких, за легендою, з’єднувалися підземним ходом, таким широким, що по ньому могли проїхати четверо коней.

Пам’ятка пов’язана перш за все з ім’ям Станіслава Щенсного (Фелікса) Потоцького (1751–1805) — одного з найзаможніших польських магнатів, відомого політичного діяча. Він був сином Францішека Салєзи та Анни Ельжбєти Потоцьких. Батьки пророкували йому велике майбутнє, навіть трон Речі Посполитої. З 1780 р. разом з другою дружиною Юзефою (з роду Мнішків) він оселився у Тульчині. Сюди була перевезена з Христинополя велика бібліотека, яку подружжя значно збільшило. Неподалік від палацу С. Потоцький розпочав у 1786 р. будівництво домініканського костелу. Станіслав Щенсний провадив розкішне життя, утримуючи великий двір.

Тульчинську садибу називали «подільським Версалем». Скромне до того містечко перетворилося на жваве місто з фабриками сукна, полотна, сідел, візків і вогнепальної зброї, столицю однієї з найбільших магнатських латифундій на Правобережній Україні. Власник мав репутацію доброго господаря, «справжнього доброчинця тих країв». С. Потоцький був одним з керівників Тарговицької конфедерації, отримав звання генерал-аншефа Російської імперії. Після одруження з красунею Софією (на честь якої збудував парк «Софіївка» в Умані) мешкав з нею у Тульчині. Тут він помер і був похований.

Під час Кримської війни 1854–1856 рр. 50 кімнат флігелів тульчинського палацу використали для військового шпиталю. В 1878 році родина Потоцьких виїхала з Тульчина і палац перейшов до військового відомства. З 1911 р. тут були казарми 76-го піхотного Кубанського полку. У 1918–1974 рр. приміщення надавали різним військовим частинам. У 1975 р. після реставрації палац пристосували під культурно-освітнє училище.


Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир

Місцезнаходження: с. Лядова Могилів-Подільського району

Околиці с. Лядова належать до унікальних природних об’єктів Середнього Подністров’я. Село розташоване біля великого каньйону Дністра на лівому березі річки Лядови, з усіх боків оточене крутими схилами долини, на яких виходами крейди утворені стіни з печерами, стовпами, окремими скелями. Тут можна зустріти такі рідкісні рослини, як гіацинт блідий, два види ковили, напровесні цілі ділянки квітучого горицвіту. У цій місцевості перші поселення з’явились 150 тис. років тому.

Однак Лядова відома перш за все тим, що тут зберігся один з найдавніших православних монастирів — скельний, заснований в ХІ ст., який отримав поетичну назву «Подільський Афон». Він розташований на скельній терасі 90-метрової гори над Дністром. Ансамбль складається з трьох печерних храмів: Усікновення Глави Іоанна Предтечі, Святої Параскеви П’ятниці та Святого Антонія Печерського.

У 1848 р. до церкви Іоанна Предтечі добудовано дзвіницю (зруйнована 1938 р., нині відбудовується). На території монастиря є могили ченців ХVІІІ–ХІХ ст., а також лікувальні джерела. За легендами та народними переказами, тут зупинявся на шляху з Афону до Києва преподобний Антоній Печерський.

Що пропонує музей

  • Зали експозиції +

    Експозиція музею складається з 16 залів Детальніше
  • Стаціонарні виставки +

    Музей має три виставкові зали Детальніше
  • Пересувні виставки +

    Створено 11 пересувних виставок з історії краю від найдавніших часів до сьогодення Детальніше
  • Віртуальний тур +

    Пропонуємо пройтись залами музею за допомогою 3D-туру Детальніше
  • Колекції музею +

    Славиться музей своїми унікальними колекціями Детальніше
  • 1