Холодна клинкова зброя XVII – початку ХХ ст. в колекції музею

Автор: Тичук Є. А.

Холодна зброя XVII - початку XX ст. у збірці нашого музею охоплює як значний часовий проміжок, так і чималий географічний простір - від Західної Європи до Далекого Сходу, і представлена практично всіма різновидами, які вживалися в зазначений період.

Клинкова зброя представлена в переважній більшості армійськими зразками Російської імперії, її союзника у І світовій війні - Франції, і найближчих сусідів - Німеччини, Австрійської та Османської імперій. Вона поділяється на короткоклинкову та довгоклинкову. До першої групи належать ножі, тесаки, кинджали та багнети. До другої - шаблі, шпаги, палаші та шашки.

Зброя з коротким клинком застосовувалась переважно у піхоті, в рукопашному бою на близькій дистанції. Оскільки піхотинець, озброєний рушницею з ударно-кремінним замком, не міг повністю покладатись на рушницю, його забезпечували ще й холодною зброєю - тесаком і багнетом. Багнет вкупі з рушницею утворював важку коротку піку, що дозволяло значно збільшити радіус дії зброї. Але у ХІХ ст. з'являються багнети, які могли вживатися окремо від рушниці.

У колекції ВОКМ є 5 тесаків піхотних солдатських зразка 1848 року (Мз 85; Мз 86; Мз 374; Мз 496; Мз 571). Цей тесак стояв на озброєнні армії Російської імперії з 1848 по 1880 роки Складається такий тесак із прямого, ромбовидного в перерізі леза і відлитого разом з хрестовиною латунного руків'я. По виході з заводу солдатський тесак був завдовжки 640 мм., з клинком 490 мм. У нинішньому ж стані тесаки і сточені, і поїдені корозією, тож переважно коротші на 1-2 см. Загальна вага одного тесака з піхвами 1400 грамів, що на 50 грамів більше за вагу шашки зразка 1881 року.

Важке латунне руків'я тесака зразка 1848 року добре врівноважувало масивний клинок, що робило його страшною зброєю ближнього бою. Таким тесаком у тісняві рукопашної сутички було однаково легко рубати, різати і колоти. На привалах ж він міг використовуватись в якості інструменту, хоч створили його саме для бою.

Австрійський тесак моделі 1862 року для саперів та інженерних військ мав від початку інше призначення - на це вказує вся його конструкція. Тесак має масивне широке лезо (5,5 см.) специфічного профілю - з одного боку пласке (площина співпадає з віссю зброї), з другого - глибокий широкий дол. Руків'я складається з дерев'яних накладок на хвостовику аналогічного профілю, має на кінці виступ, що не дає зісковзнути руці. Досить велика - 16,5 см. - довжина руків'я дозволяє при потребі підключати до роботи іншу руку.

Лезо цього тесака має напівкруглий скіс назад. Це свідчить про те, що основне його призначення - рубати, а специфічна конструкція леза нагадує теслярську барду, призначену для обтісування колод. Такий тесак в першу чергу був шанцевим інструментом, а вже потім - зброєю.

У фондах ВОКМ є 4 зразки цієї зброї: Мз 140 - із зламаним лезом довжиною 17,5 см., Мз 141 - без накладок руків'я, Мз 142, Мз 183 - з піхвами.

Війни на Кавказі, що їх у XIX ст. вела Російська імперія, викликали популярність у ній кавказької зброї - кинджалів та шашок.

Так, кинджали спочатку взяли для озброєння козаків, які служили на Кавказі - Чорноморського козачого війська (з 1840 року), потім Кубанського і Терського козачих військ. Згодом кинджалами кавказького типу озброюють і кулеметні команди, і артилерійські обслуги.

Кинджал артилерійських обслуг - це кинджал кавказького типу "бебут" з вигнутим клинком. Клинок в перерізі ромбовидний, з двома вузькими долами з кожного боку. Накладки руків'я дерев'яні, приклепані двома заклепками до хвостовика того ж профілю. Головки заклепок опуклі. Руків'я біля клинка охоплює металева (бронзова або латунна) обоймиця, зроблена заодно з шайбою під нижню заклепку.

У ВОКМ є 10 таких кинджалів, на жаль, жодного повністю цілого. Так, кинджал Мз 73 зламаний (довжина 42 см.), на руків'ї відсутня заклепка. На Мз 358 збереглась лише одна накладка руків'я, клинок був зламаний і перезаточений у коротший, ще коли кинджал був у користуванні. Найкраще зберігся Мз 557 - на ньому не вистачає лише обоймиці довкола руків'я. Решта кинджалів артилерійських розрахунків (Мз 114, Мз 115, Мз 116, Мз 149, Мз 165, Мз 176, Мз 986) без накладок руків'я. З них Мз 116 зламаний, а Мз 149 і Мз 176 - з піхвами.

Крім армійських кинджалів кавказького типу у фондах ВОКМ є три власне кавказьких кинджали типу "Кама" (Мз 78, Мз 179, Мз 200). Точно визначити національну приналежність їх неможливо - кинджали окремих народів Кавказу відрізнялись в основному оздобленням руків'я і піхов, а якраз ці частини на зазначених зразках відсутні. Але кожен з цих них має в хвостовику по три отвори для заклепок - у армійських кинджалів по два. Різна в них і форма клинків, і кількість долів. Так, Мз 179 має широкий клинок з несиметричним долом - доли зміщені від осьової лінії і заходять одне за одного більш як на половину товщини клинка. Кинджал Мз 200 має три доли - вузький по центру клинка і два широких побіч нього.

Східну зброю у ВОКМ представляють також турецькі ятагани - Мз 79, Мз 80, Мз 174, Мз 351. Хоча перший відомий ятаган датовано XVI ст., великого поширення вони набули лише в кінці XVIII ст.. Найкраще зберігся ятаган Мз 351 - не іржавий, з піхвами, на бронзовому руків'ї з накладками із слонової кістки збереглись червоні камені. Але й він не уник пошкоджень - тріснув клинок і відламане одне з "вух" руків'я. Ятаган Мз 80 - уламок з цілим руків'ям, на Мз 79 не збереглись накладки на бронзовому руків'ї. Ятаган Мз 174 - без руків'я, на потемнілому клинку видно напис у рамці, виконаний всічкою.

З європейців своєрідні якості ятагана першими завважили французи, що познайомились з ним в колоніальних війнах в Африці. Вперше багнет-ятаган був прийнятий на озброєння французької армії 1840-го року, і, неодноразово модернізуючись, служив по І світову війну включно. Подібні багнети стояли на озброєнні і в інших арміях - австрійській і турецькій. У колекції ВОКМ є два французьких багнети-ятагани зразка 1866 року до гвинтівки Шасспо - Мз 202, Мз 961. Останній виготовлено у Сент-Етьєні в березні 1873 року, про що свідчить зроблений на ньому напис.

Крім багнетів-ятаганів на озброєнні французької армії перебували й багнети-шпаги. В колекції ВОКМ є 4 таких багнети до гвинтівки Гра зразка 1874 року - Мз 84, Мз 182, Мз 393, Мз 497. Цей багнет має вузький клинок, що в перерізі нагадує букву "Т", заточений лише біля вістря. Хрестовина з боку леза була загнута в бік клинка, як і на багнетах-ятаганах зразка 1866 року. Це вкупі з довгим клинком давало можливість фехтувати такою зброєю і без рушниці.

Ножевидні багнети представляють Росію, Німеччину і Австро-Угорщину.

Російський багнет зразка 1915 року (Мз 977) - до гвинтівки Вінчестера під патрон 7,62*51. Багнети до цих гвинтівок були двох моделей - з коротким і довгим клинком. У нас багнет другої моделі - довгоклинковий. Гарда являє собою пласку пластину з кільцем для дула, в наверші - паз з "Т"- видним профілем і пружинна защіпка. Накладки руків'я - дерев'яні.

Німецький багнет-ніж - до гвинтівки Маузера Кар.98 (зразка 1898 року). От тільки зроблений він в часи третього рейху - накладки руків'я бакелітові, а не дерев'яні.

В роки І світової війни в Австро-Угорській імперії до гвинтівок Манліхера зразка 1895 року випускались так звані ерзац-багнети - за спрощеною технологією. Один з них був знайдений під час земляних робіт у центрі Вінниці (Мз 119). Він являє собою металевий клинок без руків'я, зі скрученим на 90 градусів хвостовиком. Для кріплення до рушниці зроблено прорізь у хвостовику, приклепане надульне кільце і пласку пружину.

Довгоклинкова зброя в колекції ВОКМ представлена в переважній більшості шашками зразка 1881 року. Ця зброя кавказького походження (від адигейського "сахшо" - довгий ніж). У 1881 році на озброєння військ Російської імперії було прийнято два види шашок - козацьку і драгунську. Спільним у них був тільки клинок - так званий "вовчок" - ефеси були різними.

У козацької шашки був повністю відкритий ефес, навіть без хрестовини. Навершя мало своєрідну роздвоєну голівку, бронзову або латунну, що напевне походить від турецьких ятаганів. Шашка козацька зразка 1881 року залишалась на озброєнні в СРСР - у зразку 1926 року змінився лише спосіб фіксації руків'я - гайкою, а не розклепуванням хвостовика.

Таких шашок у Вінницькому краєзнавчому музеї п'ять - Мз 491, Мз 113, Мз 507, Мз 598, Мз 1268. Шашка Мз 113 - зламана, довжина клинка 36 см. Мз 507 - радянського виробництва, парадний екземпляр - з буквами СССР на наверші, та зображенням посередині серпа і молота із зіркою в обрамленні рослинного орнаменту.

Драгунська шашка зразка 1881 року мала хрестовину, загнуту до клинка зі сторони обуха. З боку леза хрестовина переходила в дужку, що йшла до навершя.

Таких шашок у музеї 18 штук. Клинки дев'ятьох із них зламані - Мз 167, Мз 169, Мз 189, Мз 170, Мз 171, Мз 173, Мз 190, Мз 191, Мз 201. Шашки Мз 192 та Мз 193 помічені тавром "Златоуст", на Мз 372 руків'я покрите шкірою і обмотане по спіралі крученим дротом.

Шашка Мз 508 має прикрашені рослинним орнаментом дужку і навершя. На наверші - вензель Миколи ІІ, на ковпачку навершя - Георгіївський хрест під короною. На хрестовині вирізано "За храбрость". Такими шашками нагороджували офіцерів в роки І світової війни.

Майже такі ж прикраси на ефесі шашки Мз 611 - крім хреста і напису. Крім того, цей ефес змонтовано не на стандартний клинок з одним широким долом, а на клинок явно східного походження з трьома вузькими долами. Піхви шашки Мз 928 прикрашені литвом у вигляді квіток і лев'ячих голів - по довжині піхв.

Шаблі XVII - XVIII ст. представлені у фондах ВОКМ чотирма шаблями та двома клинками. Зброя ця не має, та й не може мати чітко визначеного походження. Це пов'язано із тим, що в зазначений період дві найголовніші частини шаблі - ефес і клинок не були жорстко прив'язані одне до другого. Клинки часто продавались без ефесу, який монтувався на них на місці, переважно на замовлення. Так само на замовлення міняли ефеси й на цілих шаблях.

Подібна практика призвела до того, що у ВОКМ тільки одна шабля Мз 148 відповідає якомусь певному типу. Вона має трикутний в перерізі, рівномірно вигнутий клинок, що поступово звужується до кінця. Хрестовина масивна, руків'я - з дерев'яних накладок (накладки трухляві, пошкоджені). Найвірогідніше, на руків'ї було навершя у вигляді металевого ковпачка, повернутого під прямим кутом до руків'я - хвостовик має характерний виступ. Ці ознаки відповідають типу шабель "шемшир", який походить з Персії. На клинку тавра - "морський скат" і п'ятипелюсткова квітка. Тавро "морський скат" схоже на тавра кавказьких майстрів.

Шабля Мз 353 має широкий, рівномірно вигнутий клинок із широким долом з кожного боку. Наявна слабко виражена єлмань, характерна для шабель турецького типу "кілідж". Але руків'я з дерев'яних накладок, із повернутим під прямим кутом верхів'ям - повністю шемширного типу. А от шабля Мз 357 скомпонована з точністю до навпаки - орнаментоване металеве руків'я з верхів'ям у вигляді голови леопарда за контуром відповідає турецькому "кіліджу", а її довгий, сильно вигнутий клинок - типу "шемшир".

Найкращим зразком поєднання західних і східних впливів є шабля Мз 360. Вона має руків'я типу "кілідж", але обшите бронзою. У цієї шаблі - вкорочений клинок європейського виробництва. На це вказують такі ознаки: клинок досить широкий, з поступовим звуженням, дол доходить до самого вістря, не закінчуючись - він виходить на лезо. На клинку тавро "гурда" у вигляді зубчастої дуги. Такі тавра були популярні серед зброярів Північної Італії і Австрії. А наявне тавро ще й схоже на півмісяць Золінгена. Де ж саме на цей клинок змонтували руків'я турецького типу, встановити навряд чи можливо.

Довгоклинкова зброя з прямими клинками представлена кількома шпагами і палашами.

Холодна клинкова зброя була не лише засобом знищення ворога, а й ознакою соціального статусу або військового рангу. Але найяскравіше це виявилось саме у шпазі. Ще у епоху панування на полі бою холодної зброї шпаги вже поділялись на бойові, здатні витримувати великі навантаження, і костюмні, які носили у мирний час.

Найстарша з бойових шпаг ВОКМ Мз 984 датується поч. XVIII ст. - на клинку напис "Anno 170...". Загальна довжина її 101 см, довжина ефесу 15 см. Ефес масивний, сталевий, з трьома дужками - однією спереду і двома по боках. Одна з дужок ефесу перероблена на кільце-палюх, руків'я відсутнє.

Ще один шпажний клинок (Мз 1201) датується 1709 роком - це вибито на п'яті клинка. Клинок має по одному долу з кожного боку і ввігнуті спуски лез. Кінець клинка зламаний, загальна довжина вцілілої частини 73,8 см, з яких 15,5 см - довжина хвостовика.

Ефес шпаги Мз 484 вже не сталевий, а латунний. Він має просту хрестовину, що переходить у дужку, і дві овальних напівчашки. Кінець хрестовини і навершя прикрашені карбованим рослинним орнаментом. Руків'я щільно обмотане кіскою, плетеною з мідного дроту. Клинок плаский, однобічної заточки, з широким долом майже по всій довжині. Ширина леза - 2,5 см. Такими шпагами на початку ХІХ ст. озброювались офіцери Прусської піхоти.

Німецька кавалерійська солдатська шпага зразка 1889 року (Мз 147) своїм зовнішнім виглядом нагадує палаш - руків'я зігнуте в бік леза, вістря заточене з обох боків. Ефес складається із зроблених заодно хрестовини, дужки і широкої напівчашки, що закриває руку з правого боку. На чашці викарбовано орла, на клинку витравлено написи німецькою мовою. З одного боку "За заслуги на моїй службі", з другого "І драгунський полк короля Прусського". Лезо тупе, тобто ніколи не було гостреним - крайка завтовшки 1 мм. Остання обставина не пов'язана з тим, що це зразок парадної шпаги, а із загальною тенденцією XVII - XVIII ст. не гострити леза навіть тих шпаг, які були конструктивно для того призначенні. Можливо, це викликано тим, що гострений клинок частіше "заклинювало" у м'яких тканинах і хрящах при уколі. Тож не зважаючи на всі прикраси, цей зразок - повністю бойова шпага.

Костюмні шпаги, хоч і були легшими за бойові, у більшості випадків залишались справжньою зброєю, лишень пристосованою для більшої зручності в побуті - вони, як правило, коротші, з мінімальним захистом руки. При цьому на цивільних шпагах в ІІ половині XVIII ст. з'являється тригранний клинок, що не прогинається від зустрічі з перешкодою, завдаючи глибоких колотих ран. У Вінницькому краєзнавчому музеї є два таких клинки: Мз 175 довжиною 99,5 см і Мз 196 довжиною 105.5 см. На першому витравлено рослинний орнамент, на другому - клеймо майстра і номери.

Є й зразок пласкої шпаги - це Мз 176 - двосічний тупий клинок, на хвостовику різьба. Фіксація ефесу за допомогою гайки свідчить про те, що це клинок мундирної шпаги другої половини ХІХ ст. - поч. ХХ ст.

Шпага Мз 146 має вузенький плаский клинок з заокругленим кінцем, хрестовину з дужкою. Гарда складається з двох символічних напівчашок, одна з яких до того ж складається в бік руків'я. Таки шпаги носили при мундирі цивільні чиновники, а іноді й студенти вищих навчальних закладів.

Є в колекції ВОКМ 2 палашних клинка - Мз 150 і Мз 199. На обох хвостовики з різьбою. Клинок Мз 196 - від французького кірасирського палаша зразка 1854 р. Він має по 2 глибоких доли, причому ребро між цими долами товстіше за обух і поле леза.

Цікавим є палаш Мз 1066. На його клинку є тавро м. Золінгена, гравійований малюнок на морську тематику і написи - зліва: "W. Clauberg", справа "П. А. Фокинъ. С. Петербургъ". Проміжну ступінь між короткоклинковою і довгоклинковою зброєю займає німецький мисливський кортик другої пол. XVIII ст. (Мз 494). Він має прямий клинок з широким долом та рогове руків'я. Гарда як така відсутня, є лише виступ спереду, щоб рука при уколі не з'їхала на лезо. На відміну від більшості мисливських ножів, які є переважно інструментами для обробки дичини, такий кортик міг стати й вирішальною зброєю у сутичці між роздратованим звіром і мисливцем, що розрядив свою рушницю на так влучно, як йому хотілося.

Окрім зброї країн Європи і наших найбільших азіатських сусідів, у колекції ВОКМ опинились і кілька досить екзотичних східних екземплярів.

Передовсім це індійська парадна шабля "Талваб" (Мз 71, 72). Руків'я металеве, покрите золотим орнаментом з допомогою насічки. Кільони короткі, від переднього відходить дужка. Навершя має форму диска з загнутим краєм, в центрі диска виступ. На клинку виконаний золотом напис в оточенні рослинного орнаменту.

На жаль, клинок з дамаської сталі (або з булату) зламано в кількох місцях (4-х щонайменше), і його кінець відсутній.

Далі можна назвати два китайських кривих меча - шоудао. Шоудао Мз 168 має довжину 92 см, Мз 184 - 103 см. В обох широкі клинки і круглі гарди. Клинки мають по два доли - широкий посередині клинка і вузенький вздовж обуха. Руків'я відсутні.

Є у ВОКМ і невеликий японський клинок (Мз 180). Його форма характерна для японського короткого меча вакідзасі або довгого ножа танто. Сказати точніше неможливо, оскільки від ефесу зосталась лише муфта хабакі, що служила для фіксації зброї у піхвах.

Досить багато зразків зброї неправильно атрибутовані. З десяти кинджалів артилерійських зразка 1908 року шість (Мз 73, Мз 114, Мз 115, Мз 149, Мз 165, Мз 557) записані як "шабля козацька XVII ст.", хоча вони відповідають усім параметрам цього кинджала.

Як "шабля козацька (ятаган)" записано і один із ятаганів - Мз 351.

Ерзац-багнет до гвинтівки Манліхера зразка 1895 року (Мз 119) записано в паспорті як "багнет залізний кручений періоду російсько-турецької війни 1777-1778 років", а багнет Мз 977 записано як австрійський (зразок 1915 року до гвинтівки Вінчестера, Росія). Багнет-шпага зразка 1874 року Мз 393 атрибутовано як "кинджал періоду імперіалістичної війни", а Мз 497 як штик тесак західноєвропейський кінця XIX ст.

Додаткова інформація

  • Назва статті: Холодна клинкова зброя XVII – початку ХХ ст. в збірці Вінницького краєзнавчого музею
  • Автор статті: Тичук Є. А.
  • Рік публікації: 2008