Кожух жіночий весільний

Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Початок ХХ ст. Шкіра, тасьма. містечко Чечельник Ольгопільського повіту Подільської губернії (нині Вінницької області)

Окрасою етнографічної колекції музею є весільний білий кожух початку ХХ ст. з містечка Чечельник. Його пошив батько для своєї доньки Васильчук Харитини Тимофіївни (1891–1970) до її весілля.

КОЖУХ – ОСНОВНИЙ ВИД ТРАДИЦІЙНОГО ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ

До плечового одягу українців належать теплий зимовий хутряний кожух та його похідні безрукавні види. Кожухи шилися тільки з овечих шкір, зазвичай чинених «набіло» (із застосуванням крейди), із хутром (смушком), мали різну довжину, були з рукавами чи без. Рукавні кожухи ХІХ–ХХ ст. у значній мірі наслідували крій сукняного одягу – киреї, мантини, чугаїни або свитки.

Для селян кожух був дуже цінною та дорогою річчю, тому ставилися до нього із особливою турботою, берегли. За зовнішнім виглядом кожуха оцінювали і матеріальні статки господаря.

Зимовим вбранням подолян служили короткополі та довгополі кожухи. Короткополі кожухи були характерними для придністровських районів. Їх шили або прямоспинними в перекид, без плечових швів, з виложистим коміром, або відрізними і призбираними по лінії талії, з коміром-стійкою. Своєрідність оформлення придністровських кожухів полягала в тому, що пишною вишивкою й аплікацією акцентували лінію талії в межах вставних бічних клинів.

img1.jpg
img2.jpg
img3.jpg
img4.jpg
ПОДІЛЬСЬКІ СЕЛЯНИ. У другому ряду подружжя Васильчуків (стоять): Прокіп з дружиною Харитиною (1891–1970) – власницею кожуха. Містечко Чечельник Подільської губернії, поч. ХХ ст.
previous arrow
next arrow
Play Pause

Так звані ремісницькі кожухи з виложистим хутряним коміром, який у вигляді трикутника спадав на спину, оздоблювали скромніше. На грудях розміщували кілька вертикальних смуг, симетричних відносно лінії застібки. Кожна з них, виконана аплікацією та вишивкою, обрамлялася шкіряними смугами з хутряною опушкою. Лінію талії підкреслювали вузенькою вишитою смужкою з кольоровим нитяним помпончиком на кінці тощо.

На Східному Поділлі побутували приталені «кожушини» і «тулуб’ясті кожухи», що являють собою велику вільну шубу довжиною до кісточок. Їх прикрашали вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, вовняними шнурами. Нижній кут правої поли східноподільських довгополих кожухів декорували аплікацією, а груди та зовнішній край кожуха – стрічками з червоних вовняних або шовкових ниток. Краї хутряного одягу опушували баранячим, кролячим чи навіть котячим хутром. Прямоспинний тулуб шили з овчини, виправленої набіло. По краю опушували котячим хутром, а виложистий комір робили з чорних смушок.

На Поділлі були кожухи, фарбовані у червоний колір настоєм дубової кори, особливо популярні серед польських селян.

Крім того подолянки носили бекеші з фабричного сукна, підбиті лисячим чи котячим хутром. У придністровських районах побутували також своєрідні кожушанки з короткими до ліктів рукавами, «куці кожушки» та лейбики – хутряні безрукавки з подовжнім розрізом спереду.

При підготовці цього розділу використано перший том ілюстрованої енциклопедії «Традиційне вбрання українців. Т. 1.», автор кандидат історичних наук Оксана Косміна.

Чечельницький кожух – білий, розширений великими клинами, довгий і широкий у полах. Декорований кольоровою тасьмою та аплікацією зі шкіри. Аплікація на спідньому ріжку правої поли (так званий «піднаріжник») утворює багатий орнамент. На комір, облямівку рукавів та поли використали смушок з молодих, не стрижених ягнят чорного і сірого кольорів.

КОЖУХ У РОДИННІЙ ОБРЯДОВОСТІ УКРАЇНЦІВ

Найчастіше українці використовували кожух в родинній обрядовості, тобто на родинах, хрестинах та весіллях.

Кожух широко використовували в родильно-хрестильних обрядах. Сповиту дитину баба-повитуха клала на кожух. При цьому вона примовляла: «Щоб було тепло і багатство»; «Щоб добре росло і щасливе було»; «Щоб був багатий, як кожух волохатий». Коли батьки передавали дитину для хрещення кумам, усі присутні кидали на кожух, де лежало дитятко, гроші, щоб було здорове та багате.

Але найширше використовувався кожух у весільному обряді українців. Під час сватання, за загальної згоди на одруження, батьки нареченої благословляли молоде подружжя «щастям і здоров’ям, віком довгим і розумом добрим, долею щасливою». Біля печі або на покуті ставили ослін, застелений кожухом, на нього сідали батько і мати з хлібом та сіллю.

Перед вінчанням у церкві вдома молодій розплітали косу, при цьому її садовили на діжу, а пізніше, в 50-60-х роках ХХ ст., – на ослін чи стілець, застелений кожухом.

Більше про кожух у побуті та родинній обрядовості українців можна дізнатися зі статті пані Олени Громової